Про новий і старий стиль. Архієпископ Богучарський Серафім (Соболєв)

Print Friendly, PDF & Email


Один із вчених дослідників питання про новий і старий стилі, дійсний член Руської астрономічної спілки Є. Предтеченський говорить, що лише з епохи Відродження стали на Заході займатися в числі інших наукових питань і пасхальним обчислюванням. «Нажаль, – заявляє він, ледве зрозумівши будову Александрійського канону, і зрозумівши, можливо далеко не як слід, західні пасхалісти невдовзі забажали бути реформаторами і самовпевнено заходились за виправлення прекрасно виконаної праці». За словами Предтеченського, «якщо б епоха Відродження почалась одночасно як на Заході, так і на Древньому Сході Європи, якщо б нещасні обставини не загубили в кінець освіченості в древніх Християнських Церквах в Візантії…якщо б александрійські традиції і освіченість перших віків не переривались на Сході, то навряд чи б можливо було і все перетворення, зроблене папою Григорієм XІІІ» (Є. Предтеченський – дійсний член Руської астрономічної спілки, «Церковне часосчислення і критичний огляд існуючих правил визначення Пасхи». СПб. 1892. С. 4-5). До цих слів Предтеченського ми повинні додати, що виникнення календарної реформи папи Григорія XІІІ зумовлювалось не тільки відсутністю певного розуміння і засвоєння західними пасхалістами Александрійського канону з його пасхальним обчислюванням і занепадом науковості на Сході, але головним чином їхньою невірою в Святу Церкву, точніше в те, що в ній живе і діє Дух Святий, як джерело всякої істини. Якщо б Римсько-католицька церква мала б цю віру, то вона в особі папи і своїх вчених пасхалістів не стала б піддавати зміні канонічні правила, закладенні в основу нашої старостильної Пасхалії, через котрі Дух Святий виразив істину, що не підлягає зміні. Ми маємо на увазі перш за все 7-е апостольське правило: «Якщо хто, єпископ , або пресвітер, або диякон святий день Пасхи раніше весіннього рівнодення з іудеями святкувати буде:та буде скинутим із священного чину». Сюди ж і відноситься і 1-е правило Антіохійського Собору, котре гласить: «Усі ті, хто дерзають порушувати постанови святого і великого Собору, в Нікеї бувшого, в присутності благочестивішого і боголюб’язнішого царя Константина, про святе свято спасительної Пасхи, та будуть відлучені від спілкування і відкинуті від Церкви, якщо продовжать любопрительно повставати проти доброго установлення. І це ж саме сказано про мирян. Якщо ж хто із предстоятелів Церкви, єпископ, або пресвітер, або диякон, після цієї постанови, наважиться до розпусти людей, і до збурення Церков, буде відокремлюватися, і з іудеями звершувати Пасху:такого святий Собор віднині уже засуджує, бути чужим Церкві, як такого, що зробився провиною гріха для самого себе, але і провиною розладу і розпусти багатьох. І не тільки таких Собор відстороняє від свяченослужіння, але і всіх хто, дерзатиме бути у спілкування з ними, після їхнього виверження із священства. Вивержені ж позбавляються і зовнішньої честі, котрої були вони приналежні по святому правилу і Божому священству». Наведене правило Антіохійського Собору для нас тим в особливості знаменно, що воно не тільки забороняє святкувати Пасху з іудеями, але указує, що така ж заборона була винесена і постановою І Вселенського Собору. Правда, ця соборна постанова не дійшло до нас, але про зміст її говориться у відомому посланні імператора Константина Великого до всіх єпископів, котрі не були на І Вселенському Соборі в Нікеї. До всіх цих канонічних установлень Православної Церкви ми повинні ще приєднати 7-ме правило ІІ Вселенського Собору і однорідне йому за змістом 95-е правило Трулльського Собору[1], що вказують, як потрібно приймати єретиків в Церкву. «Тих, хто приєднуються до Православія – говориться тут, -і до частини спасаємих із єретиків приймаємо, по наступному чиноположенню і звичаю: аріан, македоніан, савватіан і наватіан, котрі йменують себе чистими і кращими, чотиридисятиднівників, або тетрадитів, і апполінаристів, коли вони дають рукописання і проклинають (анафематствують) всяку єресь, що не так мудрствує, як мудрствує Свята Божа Кафолічна і Апостольська Церква, приймаємо, запечатуючи , тобто, помазуючи святим миром, по перше чоло, потім очі, і ніздрі, і уста, і вуха, і запечатуючи їх словами: «Печать дару Духа Святого…»[2]. Як бачимо, тут чотиридесятники, тобто ті із християн, котрі святкували Пасху разом з іудеями 14 Нисану, прямо називаються єретиками і ставляться в один ряд з аріанами і іншими великими єретиками, чому і приймаються вони в лоно Церкви, у випадку їхнього покаяння, через помазання миром. Ось до чого призводить відступлення від канонічних правил про час святкування Святої Пасхи. Із наведених канонічних постанов Православної Церкви зрозуміло, що ми повинні свято берегти їх незміненими. Тому 21-е правило Гангрського Собору гласить: «…Та буває в Церкві все те, що прийняте від Божественних Писань і апостольських передань». А в 2-му правилі VI Вселенського Собору говориться: «Нікому та не буде дозволено вищеозначені правила апостолів, Вселенських і Помісних Соборів і святих Отців змінювати, або скасовувати, або, окрім запропонованих правил приймати інші, з підложними написами, що складені деякими людьми, котрі наважились кормчествувати істиною…»[3]. Таке ж тверде і незмінне дотримування канонічних установлень заповідає нам і VIІ Вселенський Собор в своєму 1-му правилі, котрий гласить: «…Божественні правила із насолодою приймаємо, і цілковито і непохитно дотримуємось постанову сіх правил, викладених від всехвальних апостолів, святих труб Духу, і від шести Святих Вселенських Соборів, і тих, що помісно збиралися для видання цих заповідей, і від святих Отців наших. Бо всі вони, від Єдиного і Того ж Духу були просвічені, корисне узаконили. І кого вони піддають анафемі, тих і ми анафематствуємо: а кого виверженню, тих і ми вивергаємо, і кого відлученню, тих і ми відлучаємо…». Але із всіх наведених нами канонічних правил зрозуміло і те, в який великий гріх впали католики, відкинувши святі канони, котрі не дозволяють нам святкувати Пасху одночасно з Пасхою іудейською. Цей гріх хули на Духа Святого, котрий не прощається Богом ні в цьому, ні в майбутньому житті. Адже через святі канони говорить Сам Бог Дух Святий, бо канонічні, як і догматичні постанови Вселенських Соборів виносились згідно з словами Божественного Писання: «Ізволіся Духу Святому і нам» (Діян. 15, 28). І не для того Божественний Дух, спільно з Апостолами, Вселенськими Соборами і святими Отцями, встановлював канонічні істини, щоб ми їх потім виправляли і скасовували, як нібито недосконалі і помилкові. Таке ставлення до святих канонів є цілковито неприпустимим і кощунним. В цьому і винувата Римсько-католицька церква, котра, в пряме порушення і в скасування канонічних правил, святкувала Пасху в 1805, 1825, 1853, 1854… 1903, 1923, 1927 роках і в багато інших років одночасно з Пасхою іудейською. Цього мало. Новий стиль примушує Римсько-католицьку церкву йти проти Святої Євангелії порушенням ходу євангельської історії. Із Євангелії видно, що Християнська Пасха звершувалась після іудейської. Але у католиків, в силу нової Пасхалії, не тільки бувають роки, коли Пасха співпадає з іудейською, але коли вона, звершується до Пасхи іудейської, як це було в 1839, 1840, 1842, 1843, 1845, 1849, 1850, 1856, 1891, 1894 і багатьох інших років. А в 1921 році єврейська Пасха була 10 квітня, католицька ж Пасха святкувалась 11 березня тобто майже на місяць раніше єврейської. *
Але якщо, в силу канонічних підстав, прийняття нового стилю у всій його повноті для нас неприпустимо[4], то точно також неприпустимо для православних християн прийняття нового стилю і в компромісній формі. Цей компроміс в останній час спостерігається в житті деяких Православних Церков і виявляється в тому, що Пасха святкується за старою Православною Пасхалією, а всі неперехідні, нерухомі свята святкуються за новим стилем. Але такий змішаний календар не може бути прийнятий православними, так як він тягне за собою порушення інших церковних установлень, про котрі говорить нам «Устав» і котрі свято і неухильно нами повинні дотримуватися, оскільки не повинні ми виходити із послушанія Матері нашій Церкві. Новостильники грішні цим непослушанієм. Ми так говоримо, маючи на увазі порушення ними вимоги «Уставу» стосовно нерухомих свят. Церква встановила в «Типіконі» визначенні рубежі часу, в межах котрих святкуються нерухомі свята, падаючі на час Святої Чотиридесятниці. Так, наприклад, свято обретеня глави святого Іоанна Предтечі буває з середи М’ясопусного тижня (рання межа) і доходить до вівторка четвертого тижня Великого поста (сама пізня межа). Але ці межи новостильниками знищуються, бо всі нерухомі свята ними святкуються на 13 днів раніше. Те ж саме треба сказати і відносно свята Благовіщеня (25 березня). За вимогою «Уставу» Благовіщеня святкується в період часу, котрий починається від четверга третього тижня Великого поста і сходить до середи Світлої седмиці. Але при введенні нового стилю час святкування Благовіщеня заходить до п’ятниці першого тижня і сягає лише до четверга шостого тижня Великого посту. Але цим не вичерпується даний гріх новостильників, по відношенню до вимог Церкви і її «Уставу». Негативне ставлення до вказаних меж для визначення часу святкування великих свят тягне новостильників до подальшого порушення великих свят, тягне новостильників до подальшого порушення «Типікону». Церква передбачала збіги того чи іншого із великих нерухомих свят з святами рухомими, а також з тими чи іншими днями Великого посту. На всі ці випадки збігів вона встановила свій точний богослужбовий порядок. Але, знищуючи дані межи, новостильники звичайно знищують і ці установлення Православної Церкви. Тому у новостильників ніколи не може бути з’єднання того ж свята Благовіщеня із днями Страсної седмиці, а також не може бути Кіріо-Пасхи, тобто збігу Благовіщеня з святом Пасхи, чим явно порушується церковний «Устав»[5]. В особливості обурливе порушення «Уставу» спостерігається в ставленні новостильників до свята святих апостолів Петра і Павла. Свята Церква так вшановує цих великих Апостолів, що передувала їхнє свято (29 червня)[6] постом, котрий триває від 8 до 42 днів. Але при впровадженні нового стилю цей піст, всупереч «Уставу», завжди скорочується. А коли Пасха святкується в період часу від 20 до 25 квітня включно, то Петровський піст зовсім скасовується: для нього не залишається часу[7]. Можуть сказати, що порушення «Типікону» не являється тяжким гріхом, бо тут немає відступлення від догматів. Але проте і слова Христа: «Якщо і Церкву не послухає, тоді нехай буде тобі, як язичник і митар» (Мф. 18, 17) не кажуть нам про порушення тих чи інших догматичних істин нашої віри. Тим не менш, за свідченням цих божественних слів, хто із нас не виявить послушанія Церкві, той відсікається від неї і стає в ряд важких грішників, бо в даному випадку накладається вища міра покарання – відлучення від Церкви. Причому цей гріх непослуху Церкві, із зневажливістю до її «Уставу», новостильники здійснюють відкрито, дерзновенною рукою. З точки зору православної віри таке зневажливе ставлення до «Типікону» чад Святої Церкви не припустимо, як не припустимо наше відступлення від догматів і канонічних правил. І це зрозуміло. Як наша зневага догматичними і канонічними постановами призводить до відступлення від Православія, так до того ж відступлення призводить і вказана зневага «Типікону». Адже «Типікон» є для нас священний закон, що скеровує нас в нашому православному богоугоджені богослужіннями, святами і постами. «Типікон» є свята книга, що зв’язана з іменем дивного сосуду благодаті преп. Савви Освященого, і прийнята Православною Церквою як одна із основоположних книг. «Типікон» є ні що інше, як голос Матері нашої Церкви. І до цього голосу ми повинні ставитися не з зневагою, а з безумовним і неухильним послушанієм, якщо хочемо бути вірними і відданими Святій Церкві і всім її православним нормам. Що ж виходить у підсумку від порушень цієї священної книги введенням нового стилю? Якщо ми скористаємося останнім для встановлення нових часів по відношенні до своїх свят, постів і богослужінь, то ми тим самим, будемо свідчити, що новий стиль указує правильне церковне часосчислення, а «Типікон» неправильно. І це в той час, коли ми знаємо, що «Типікон» виходить від Православної Церкви, тої Церкви, в котру неначе в багату скарбницю апостоли положили все, що належить істинні. І це в той час коли, коли нам добре відомо, що вказані порушення «Уставу» виходять від католиків, котрі занурились у пітьму всіляких єресей і заблуджень. Як породження католицтва і явлення протицерковне, новий стиль, крім смути, нічого не може дати Православній Церкві. Так він був витлумачений з самого початку свого з’явлення його першими противниками, Константинопольським Патріархом Ієремією ІІ і скликаним ним в 1583 року помісним Константинопольським Собором. Таким розкладаючим започаткуванням і вельми шкідливою католицькою пропагандою для життя Православних Церков новий стиль залишається і досі. Тому прийняття нами, всупереч волі Святої Церкви, нового стилю, хоча б і в компромісній формі, може призвести нас тільки до того, що ми самі будемо сприяти виникненню в нашому церковному житті смут і безпорядків[8], в силу чого будемо своїми власними руками руйнувати авторитет Святої Православної Церкви[9]. Таким чином, як ми стаємо на шлях важкого гріху непослуху Церкві прийняттям нового стилю цілком, через відкинення святих канонічних правил, так точно ми стаємо на цей шлях непослуху і прийняттям нового стилю при змішаному календарі, через відкинення вимог «Типікону». Звідси зрозуміло, чому Православна Церква[10] так рішуче і ревно противилась цьому антицерковному нововведенню з самого початку введення календарної реформи і до самого останнього часу[11]. Як тільки папа Григорій ХІІІ увів новий стиль, негайно в тому ж 1582 році Вселенський Патріарх Ієремія ІІ, разом зі своїм Синодом, осудив нове римське счислення, як таке, що не згідне з переданням Православної Церкви. В наступному 1583 році Патріарх Ієремія, за участю Патріархів Александрійського Сильвестра і Ієрусалимського Софронія VІ, скликав Церковний Собор, котрий засудив введення в Римській церкві Григоріанського календаря, як противне канонам всієї Вселенської Церкви, що порушує постанову І Вселенського Собору про порядок счислення дня Святої Пасхи. Цей Собор – в своїй постанові Сигілліоні 20 листопада 1583 року закликає православних твердо і неухильно, навіть до пролиття своєї крові, триматися православного місяцеслову і Юліанської Пасхалії, накладаючи на всіх порушників теперішньої своєї постанови анафему, відлучення від Православної Церкви. Про таке ж своє рішення Константинопольський Собор повідомив усім Східним Церквам, Московському Митрополиту Діонісію, Церкві Іонійських островів, знаменитому поборнику Православія в Західній Русі князю Костянтину Острозькому, Венеціанському дожу Н. Дапонте і папі Григорію ХІІІ, винуватцю церковної смути. Також абсолютно негативно до введення нового стилю ставились Вселенські Патріархи, а разом з ними і вся Вселенська Церква, і в наступні століття. Наприклад, Константинопольський Патріарх Калліник ХІ разом з Антіохійським Патріархом Афанасієм (1686 – 1728) свідчив, що святкування Пасхи одночасно з католиками, відречення від установлень Православної Церкви про пости і використання уставів церкви Римської є зрада Православію і відступлення від святоотцівських заповітів, згубне для чад Православної Церкви, тому кожний християнин зобов’язаний святкувати Пасху і з’єднанні з нею святкові дні і церковні часи застосовуючи їх до практики Православного Сходу, а не інославного Заходу, чужого нам по вірі. Вселенський Патріарх Кирил V у своєму Окружному посланні в 1756 році накладає на всіх християн, котрі прийняли новий стиль, страшні анафеми на тимчасове земне і вічне життя. З метою запобігання православних від прийняття нового стилю, як величезного гріху, Вселенський Патріарх Анфим VІ, спільно з іншими Східними Патріархами: Александрійським Ієрофеєм, Антіохійським Мефодієм і Ієрусалимським Кирилом з їхніми синодами в 1848 році в Окружному посланні від імені Єдиної Кафолічної і Апостольської Церкви висказали таке сповідання віри. «У нас ні патріархи, ні собори ніколи не могли ввести що-небудь нове, тому що хранитель благочестя у нас є саме Тіло Церкви, тобто народ, котрий завжди бажає зберегти віру свою незміною і згідною з вірою отців його…Та тримаємо сповідання, яке прийняли від таких мужів, – святих Отець, та ухиляємося усякого нововведення, як диявольського навіювання, на що, якщо б хто наважився чи справою, чи словом, чи помислом, такий відрікся уже віри Христової, уже добровільно піддався вічної анафемі за хулу на Духа Святого, нібито недосконало глаголавшого у Священному Писанні і у Вселенських Соборах. Отже, всі ті, хто вводять нововведення: чи то єретики, чи розкольники, добровільно облєкошеся в клятву, яко в різу(Пс. 118, 18), хоча б то були папи, хоча б патріархи, хоча б миряни, аще б ангел з небес – анафема йому». В 1902-1904 роках з ініціативи знаменитого Константинопольського Патріарха Іоакима ІІІ Автокефальні Церкви Константинопольська, Ієрусалимська, Грецька, Руська, Сербська, Румунська і Чорногорська в особі своїх представників висказались за заперечення календарної реформи папи Григорія ХІІІ. В такому ж сенсі висказався Всеросійський Церковний Собор 1917 – 1918, зробивши постанову суворо триматися старого стилю для церковного часосчислення. При цій своїй постанові Московський Собор, разом з іншими підставами, прийняв до уваги думку проф. Московської Духовної Академії о. Димитрія Олександровича Лебедєва, котрий, в силу науково-астрономічних і церковно-канонічних даних, засвідчив пагубність всякого зближення з Григоріанським стилем, віддаючи безумовну перевагу старому Юліанському стилю. Нажаль, Всеправославний конгрес[12], скликаний Константинопольським Патріархом Мелетієм[13]в 1923 році, відступив від священних традицій, котрих так ревно і свято тримались Вселенські Патріархи на протязі цілої низки століть. На цьому конгресі було вирішено перейти на новий стиль. Православний народ м. Константинополя поставився до цього проти канонічного нововведення із страшенним обуренням. І Патріарху Мелетію прийшлося піти на покій[14] . Тим не менше бувший після нього Константинопольський Патріарх Григорій в 1924 році зробив спробу ввести для неперехідних свят новий стиль, залишивши тимчасово до скликання Вселенського Собору святкування Пасхи і залежних від неї свят по старій Пасхалії. В офіційному органі Грецької Церкви, журналі «Екклезія», і в деяких руських газетах він надрукував від свого імені і від імені свого Синоду грамоту про перехід Православної Церкви Константинопольського Патріархату на новий стиль. Під впливом Константинопольського Патріарха Григорія і Румунська Церква також ввела в себе для неперехідних свят новий стиль. Але Східні Патріархи Александрійський, Антіохійський і Ієрусалимський, у згоді із Священними Соборами своїх патріархій, рішуче відхилили питання про зміну існуючого церковного часосчислення. Також негативно віднеслись до грамоти Патріарха Григорія і всі інше Православні Церкви. У відповідь на цю грамоту Святіший Тихон, Патріарх Московський і всія Русі, довів до відома Вселенського Патріарха, що хоча ним і отримана від нього грамота про введення нового стилю з 10 березня, але в Руській Церкві ввести новий стиль виявилось неможливим у зв’язку рішучого опору народу. Цілковито негативно віднеслись до введення нового стилю в церковне часосчислення і собори закордонних руських архієреїв, що відбулись в 1923, 1924 і 1925 роках. Нам слід бути з тими Православними Церквами, котрі суворо, без всякого компромісу, тримаються старого стилю в своєму церковному житті, внаслідок канонічних установлень, котрі повинні бути непорушні, бо ці установлення є однією із засад буття нашої Православної Церкви. До того ж новий стиль, як свідчать наукові данні, містить в собі великі дефекти і, у всякому випадку, далі від істини, ніж старий стиль[15]. Ось чому Учена комісія, що була створена 18 лютого 1899 року Руською астрономічною спілкою (тоді в Росії, саме з 1900 року, передбачалось ввести новий стиль), для обговорення питання про реформу календаря, заявила, що «немає підстав до введення в Росії (а тим більш в Церкві) завідомо неправильного календаря». Необхідно відзначити, що до останнього часу в астрономії використовувався не Григоріанський, а Юліанський стиль. Американський астроном Ньюком навіть висловився за повернення до Юліанського календаря, як до простішого і більш зручного для астрономічних обчислювань[16]. Для нас вельми цікаво і корисно знати думку про новий і старий стилі знаменитого професора Петербургської Духовної Академії Василя Васильовича Болотова. В останній рік свого життя він був призначений Святішим Синодом Руської Церкви у якості делегата від духовного відомства в тільки но утворену при Руській астрономічній спілці Комісію з питання про узгодження старого стилю православного календаря з новим. Проф. В. В. Болотов вивчив це питання у всіх деталях не лише з церковно-канонічної і науково-історичної, але і зі всіх інших боків. Володіючи усіма цими науковими пізнаннями, він був присутнім на астрономічних зборах Ученої комісії, коли на них обговорювалось питання про введення нового стилю в Росії. І от, коли збори не могли прийти до певного рішення і багато хто із його членів почали схилятися на користь нового стилю, голова зборів запропонував проф. В. В. Болотову висказати свою думку. Проф. Болотов дві години говорив свою історичну промову, маючи в руках складені ним астрономічні таблиці. Він цілковито стояв за старий стиль. Його доводи на користь цього стилю були настільки наукові і неспростовні, що всі збори одноголосно постановили залишитись при старому стилі. Будемо завжди це пам’ятати, а також ніколи не будемо забувати заповіту, котрий залишив нам стосовно нового і старого стилю наш геніальний вчений Болотов. «Сам я, – казав він, – скасування стилю в Росії знаходжу надто небажаним. Я як і раніше залишаюсь рішучим шанувальником календаря Юліанського. Його надзвичайна простота складає його наукову перевагу перед всякими календарями виправленими. Думаю, що культурна місія Росії по цьому питанню полягає у тому, щоб ще декілька століть утримати в житті Юліанський календар і через те полегшити і для західних народів повернення від непотрібної нікому григоріанської реформи до незіпсованого старого стилю»[17].
 
[1] 95-те правило Шостого Вселенського Константинопольського Собору, іже в Труллі Царських палат;
[2] 7-ме правило Другого Вселенського Константинопольського Собору;
[3] В оригінальному тексті говориться так: «Нікому та не буде дозволено вищеозначені правила змінювати, або скасовувати, або, окрім запропонованих правил, приймати інші, з підложними написами, що складені деякими людьми, котрі наважились кормчествувати істиною…».
[4] Із Соборної постанови в Константинополі в 1583 р.: «Хто не слідує звичаям Церкви і тому, як наказали сім святих Вселенських Соборів про святу Пасху і місяцеслів і добре законоположили нам слідувати, а бажає слідувати григоріанської пасхалії і місяцесліву,той з безбожними астрономами протидіє усім постановам св. Соборів і хоче їх змінити і ослабити – та буде анафема, відлучений від Церкви Христової і зібрань вірних. Ви ж православні і благочестиві християни, перебувайте у тому, в чому научились, у чому народились і виховались, і коли викличе необхідність і саму кров вашу пролийте, щоб зберегти віру і сповідання. Бережіться і будьте уважні від цих, аби і Господь наш Іісус Христос допоміг вам і молитви нашої мірності та будуть зі всіма вами. Амінь». Константинопольський Патріарх Ієремія ІІ, Александрійський Патріарх Сильвестр, Ієрусалимський Патріарх Софроній і інші архієреї Собору, що відбувся 20 листопада 1583 р.
[5]Показовий також приклад пам’яті свв. 40 мучеників Севастійських. День їхньої пам’яті, згідно Типікону (гл. 48, див. за 9 березня), може трапитися від вівторка 1-ї седмиці до понеділка 6-ї седмиці Великого посту, або св. Чотиридесятниці. На це вказують і слова служби свв. 40 мученикам: «Страстотєрпци Хрістови, всєчестний пост свєтлший содєластє памятію вашего славнаго страданія; четирєдєсять бо суще, четирєдєсятніцу освящяєтє» («слава» на хвалітєх) і інше. При новоюліанському календарі, коли день пам’яті свв. 40 мучеників може, всупереч Типікону, трапитись в М’ясопусну чи в Сиропусну седмиці, ці слова гублять усякий сенс.
[6] Дата вказана за юліанським календарем;
[7] Про встановлення цього посту в Церкві говориться ще в Апостольських постановах: «Після П’ятидесятниці святкуйте одну седмицю, а потім постіться»(кн. 5, гл. 19). Про високу повагу, котрою користувався Петрів піст серед християн, говорить ціла низка святоотцівських свідчень, зокрема, свв. Афанасія Великого, Амвросія Медіоланського, Феодорита Кірського, Льва Великого. Св. Лев Великий говорить, що Петрівський піст, «особливо необхідний, аби подвигом його очистити нам думки і зробитися достойними дарів Св. Духу» (Слово 76).
[8] Новостильництво було фактично предтечею майбутньої глобальної всецерковної Апостасії. Ісчадіє католицизму спровокувало в помісних православних церквах небачених розмірів новий вселенський розкол, котрий призвів до відпадіння більшої частини колишніх православних християн від повноти Православія.
[9] В 1960-х роках ХХ-го століття Московський патріархат вступив у фазу активного міжнародного екуменізму, тим самим додавши до внутрішньої «сергіанської» отрути, ще й отруту зовнішню-екуменізм, чим спричинив великий духовний параліч в середині тогочасного патріархійного церковного суспільства. Суцільний екклезіологічний і анти-канонічний хаос став нормою існування і невиліковною духовною хворобою. У світлі цих ганебних подій пригадуються пророчі слова преп. Серафіма Саровського: «Господь відкрив мені, – сказав він, – що буде час, коли архієреї Землі Руської і інші духовні особи ухиляться від збереження Православія у всій його чистоті, і за те гнів Божий поразить їх. Три дні стояв я, просив Господа помилувати їх і просив краще позбавити мене, убогого Серафіма, Царствія Небесного, аніж покарати їх. Але Господь не схилився на прохання убогого Серафіма, і сказав, що не помилує їх, бо будуть учити вченням і заповідям людським, серця ж їхні будуть стояти далеко від Мене!».
[10] Древні Православні Патріархати до початку новостильницької реформації в їхньому лоні і сучасні Істинно-Православні Церкви різних церковних юрисдикцій і підпорядкувань.
[11] Інформацію про Історію Священної Боротьби Істинно-Православних Церков читайте на нашому сайті.
[12] Авторитет і канонічність цього конгресу, котрий самозвано і незаконно назвав себе «Всеправославним», підлягають повному сумніву. Три Східні Патріархи (Александрійський, Антіохійський і Ієрусалимський) відмовились приймати участь в ньому і винесли йому суворий , але справедливий вирок. Не було на конгресі ні жодного уповноваженого представника Руської Церкви – самої багаточисельної в православному світі. Зате відомо, що він був організований і проходив під головуванням масона Патріарха Константинопольського Мелетія, і тому його рішення були руйнівними для Православної Церкви. Про те, наскільки цей «конгрес» був неправославним і протиканонічним, свідчать питання що на ньому обговорювались: реформа календаря з визнанням можливості відмовитись від рухомого кола свят і навіть від седмичного розпорядку днів, дозволу другого шлюбу священнослужителям і шлюбу після хіротонії, скорочення постів і богослужінь, розширення екуменічних зв’язків і інш. На щастя, ще чутлива на той час православна самосвідомість категорично відкинула прийняття таких постанов і тільки постановою про новий стиль (в компромісній формі) вводилось в життя з поспіхом і натиском зовнішніх сил. Ця постанова, що прийнята в деяких Церквах, «порушила єдність їх з іншими Православними Церквами і викликала в них важкі внутрішні смути, котрі продовжуються і в теперішній час» – Проф. С. в. Троїцький. Будемо разом боротись із небезпекою. ЖМП. 1950. №2. С. 46. Див. також: Діяння і рішення Всеправославного конгресу в Константинополі 10 травня – 8 червня 1923 р. м. Константинополь. 1923 (на грецькій мові).
[13] Голова вищезгаданого конгресу, Патріарх Мелетій IV (Метаксакіс) – відомий екуменіст і масон, запеклий прибічник нововведень і модернізму в Церкві. За допомогою своїх могутніх покровителів він зробив безпрецедентно-стрімку церковну кар’єру, займаючи спочатку престол Афінської архієпископії (1918-1920), потім Константинопольської патріархії (1921-1923). Будучи вимушений покинути Константинопольський престол, М. Метаксакіс перейшов на Александрійську кафедру (1926-1935), і йому вдалось ціною невдоволення і розділення впровадити новий стиль і в цю Православну Церкву. Незадовго до своєї смерті він кандидатствував і на Ієрусалимський престол, але не був обраний. Дивись про нього: – Князь К. М. Горчаков. Збудники розколу. Париж. 1927. С. 29. – Проф. С. В. Троїцький. Будемо разом боротись з небезпекою. ЖМП. 1950. №2. С. 37. – «Масонський бюлетень», журнал Великою ложи Греції. 1967. №71 (січень-лютий) на (на грец. мові). – Міжнародний масонський словник: Lennhoff E., Posner O. Internationales Freimaurer-Lexikon. Wien-Muenchen. 1932 (Nachdruck 1980). S. 584-585. В ньому сказане наступне: «Багато хто з грецьких православних…Патріархів належали і належать до масонства, …в тому числі Патріарх Александрійський Мелетій, котрий був до того Вселенським Константинопольським Патріархом».
[14] [15] «…Найученішим укладачам пасхалії прекрасно було відомо, що юліанський календар, котрий вони узгодили з місячним – єврейським – не точний, але вони знали також, що помилка юліанського календаря настільки точно виправляє помилку календаря місячного, що за свідченням астронома Предтеченського, помилка нашої пасхалії – таблиць місячного перебігу – не перевищує трьох годин за 1900 років. Цим пояснюється той разючий факт, що наша пасхалія, що складена в IV столітті і з тих пір ні разу не виправлялась, донині безпомилково указує фази місяця і час святкування пасхи іудейської. Тому всяка спроба «виправити» чи замінити нашу пасхалію повинна розглядатися, як спроба вилучити із скарбниці церковної одну із великих її коштовностей, котрою вона по справедливості може хвалитися навіть перед вченими нашого часу». – Архієпископ Інокентій Пекінський. «Вчення Православної Церкви про Священне Передання і відношення її до нового стилю», складено Афонськими ревнителями православного благочестя Афонського руського Св. – Іл’їнського скиту, юрисдикції РПЦЗ. 1989. С. 49-50.
[16] «Церковні Відомості». 1926. № 7-8. С. 10.
[17] Журнал засідань Комісії з питання про реформу календаря при Руському астрономічній спілці. С. 34;
Print Friendly, PDF & Email